П`ятниця, 29.03.2024
Сайт Варварівської сільської ради
Меню сайту
КОРИСНІ ПОСИЛАННЯ
  • ПОЛТАВСЬКА ОДА
  • КАРЛІВСЬКА РДА
  • КАРЛІВСЬКА МІСЬКА РАДА
  • Рішення сесій Карлівської міської ради
  • Календар
    «  Березень 2024  »
    ПнВтСрЧтПтСбНд
        123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031
        Село Варварівка Карлівського району Полтавської області розташоване на північному сході області й району. Межує з населеними пунктами: селами Білухівка, Володимирівка, Тарасівка, Попівка, Халтуріне. Село знаходиться в 50 кілометрах від міста Полтави, за 15 кілометрів на північний схід від райцентру та залізничної станції, там , де річка Орчик круто повертає на південний схід і робить дугу, на 49˚ 32΄  північної широти і 55˚ 12΄східної довготи.
    Площа Варварівської сільської ради – 8215,1га, а села Варварівка – 889,6 га. Станом на 01.01.2011рокучисельність населення становить 1608 мешканців. Розташоване в лісостеповій зоні. Ґрунти переважно чорноземи, а на сході – супісок.
        Корисні копалини – пісок, глина, газ. З півночі на південь протікає річка Орчик (в перекладі – вода) – притока Орелі (басейн Дніпра). У давнину вода з ряду джерел вважалася місцевими жителями лікувальною.
     У ІІ – ХІІІ століттях  у заворсклянських степах, які фактично були на кордоні Київської Русі, господарювали хазари, половці та інші кочові народи,  у ХV – ХVІ століттях – здебільшого кримські татари, кочувала нагайська орда. З ХVІ століття були уходи (місце для полювання, ловлі риби, бортництва), що належали до Черкаського замку.
     Територія краю почала заселятися з ІІ половини ХVІІ століття, більш інтенсивно – з ХVІІІ століття і належала до Полтавської Першої сотні Полтавського полку, про що свідчать розкопки, зроблені протягом 100 років.
    Ще у 1873 році за анкетами Центрального Статистичного Комітету був здійснений збір інформації про земляні укріплення, майдани і кургани Карлівщини. Ця робота продовжувалася до 1987 року, коли було повністю обстежено територію району і зроблено картографування курганів розвід загоном Полтавського краєзнавчого музею.
        На території  Варварівки є кілька груп курганів, які розорюються: І група   складається з 21 насипу, розташована на північний захід від села на 3,7 км ( по трасі Карлівка – поч. Михайлівка – Варварівка); ІІ група курганів у складі своєму має 2 насипи і знаходиться у південній окраїні села. На північно – східній окраїні села є ще 1 курган. У розкопаному кургані знайдено глиняний ліпний горщик із циліндричною короткою шийкою і яйцеподібним корпусом ямного періоду, прикрашений декоративними розчосами , і бронзова сокира.
        У центрі села знайдено кілька  фрагментів стінок ліпних сосудів культури    багатоваликової кераміки. На одному з кладовищ знаходяться залишки курганів, у яких було знайдено кам’яну свердлену поліровану сокиру бронзової епохи. У 3,5 км від села на північний захід у кар’єрі колишнього цегельного заводу, що на схилі правого берега річки Орчик, у 1960 році виявлений ґрунтовий могильник. Як виявилося,  тут знаходилися два поховання черняхівської культури. У 1870 році на околицях села знаходилися 7 майданів, що свідчать про масштаби селітроварного виробництва у цьому районі в ХVІІ – ХVІІІ століттях.
    Усього на території села Варварівка виявлено 30 курганів. Історія  заснування Варварівки тісно пов’язана з історією колишнього Карлівського маєтку.
    Існує версія, що село було засновано в ІІ половині 30-их років ХVІІІ століття генералом-фельдмаршалом Бурхардом – Христофор Мініхом, у якого другою дружиною була Варвара Елеонора Вольда. Коли вона померла, то на її честь було назване поселення Варварівка(Архівні матеріали «Указатели к ІІІ тому опису височайшим указам и повелениям, хранящимся в Санкт -Петербургском сенатском архиве за ХVІІІ век» 1740 - 1762 г.)
        Перша відома документальна згадка про село Варварівка датована 14 квітня 1743 р. У ній говориться, що посполиті села Варварівки в кількості 23 дворів забрали свою худобу і, обравши отаманом Сиротенка, тікали в Ізюмський слобідський полк, їх перейняли, забрали худобу, але вночі худобу відбили і таки рушили з села.
        У зв’язку з іменним указом імператриці Єлизавети Петрівни від 30 квітня 1743 року Варварівка у складі Карлівського маєтку переходить у власність її фаворита Олексія Григоровича Розумовського, а після його смерті 6 липня  1771 року успадковується молодшим братом, на той час уже колишнім останнім гетьманом Лівобережної України – Кирилом Розумовським. Загалом сімейство Розумовських володіло маєтком близько 106 років.
        У 1752 році разом із першими населеними пунктами маєтку – Карлівкою і Федорівкою – Варварівка входить до складу Першої сотні Полтавського полку, а її жителі складають 78 сімей, що проживали у 44 дворах. У тому ж складі вона згадується і в Рум’янцевському описі 1765 – 1769 роках. У церковних документах говориться, що у 1776 році у Варварівці вже існувала церква з 1 священиком і 1 церковнослужителем, які обслуговували 53 двори і 12 бездвірних хат. У 1787 році Варварівка визначається як село, в якому проживало 368 чоловіків і 343 жінки.
        Фактичний вступ у володіння маєтком у 1800 році відбувся Львом Кириловичем Розумовським, четвертим сином гетьмана.
    Ознаменував він цю подію будівництвом у селі Варварівка нової «Варваринской церкви, деревяной въ одной связи съ колокольнею, на каменном фундаменте…» У 1800 році у селі було збудовано дерев’яну церкву, яку перебудували у 1869 році, три будинки і  земське однокласне училище, жіночу школу грамоти.
    У селі відбувалися три ярмарки: 21 квітня, 27 серпня , 6 листопада, при церкві діяла бібліотека. Згідно з « купчей крепостью, совершенной в Санкт – Петербургской палате гражданського суда 24 февраля 1848 года № 6, составленной в Полтавской губернии, Константиноградского уезда, местечке Карловке…»  карлівський маєток купила у графині Марії Григорівни Розумовської велика княгиня Олена Павлівна, дружина брата царя Олександра І.  Нова власниця виявилася енергійною, освіченою, далекоглядною жінкою та дбайливою господинею.
        У 70 –ті роки ХІХ століття володіння перейшли до її дочки – великої княгині Катерини Михайлівни, згодом – до її спадкоємців герцогів Мекленбург – Стрілицьких – Олени Георгіївни Саксен – Альтенбурзької . У 1859 р. у селі було 375 дворів  з 1888 жителями.
        Перші садиби економії Варварівки були збудовані перпендикулярно до річки по Гуринівці. Тут був двір із будівлями та конторами, комори, льохи. Магазини збереглися у селі до 1938 року. З  Гуринівки, як і тепер, було два виїзди на гору:  1-навпроти контори колишнього колгоспу « Дружба», а ІІ – навпроти лікарні. Через виїзд, що навпроти лікарні, кріпак Зінченко Іван Гнатович виїжджав на гору панськими волами. Воли розчахнулися,. Кріпака за це катували різками, внаслідок чого він помер через шість тижнів. Ця подія відбулася у 1852 році. На той час онукові Григорію закатованого кріпака виповнилося 10 років. За розповідями діда Грицька та інших старожилів села усе населення було кріпаками. Сім’ї з прізвищами Родик, Білан, Зінченко, Гонтар, Кравець, Турок, Нетяга, Родинка, Боровик беруть свій початок із часів заснування села. Крім того, у села Варварівка і Чернещина були переселені з Литви люди, яких гетьман України Кирило Розумовський виміняв у литовського магната Радзивілла на собак. Від переселенців у селі до сьогодні залишилися такі прізвища: Вітовський, Литовченко, Литвиненко. Історичним фактом є те, що жителі навколишніх сіл варварівців називали литвинами, тож дійсно у Варварівку було заселено литовців. Перші вулиці, що заселялися в час заснування села були такі, які виходили до річки Орчик перпендикулярно, а інші тяглися паралельно до річки. Першими заселялися вулиці Брід і Куток, потім Захлюпанка, Корчаківка і Гончарівка. Велика вулиця тяглася на південь до Коханівщини, а остання - виходила до річки. У 1817 році на околицях Варварівки були скотарні Бурковської і Тернової, винокурний  завод Тернової та вівчарня Татариновської. Вулиця Тернова була заснована пізніше, коли перенеслася на гору економія Варварівка, у 1870 році. Назва вулиці Тернова походить від тернів, які тяглися понад річкою в напрямку Лопатиного. На правому березі річки Орчик навпроти села від берега річки і дороги розкинулися луки, які навесні заливало водою. За розповіддю діда Грицька Зінченка на місці цих лук був дрімучий дубовий ліс, де росли дуби такі, що удвох не обхопиш. Річка дуже глибока. Пани знищили цей ліс і річка почала міліти. Угору за течією річки від Лопатиного до села Білухівка тяглися плавні, болота, росли лози, очерет, терен. Рохманів куток, Весняне з Плесами, Великий і Малий чекан, Татарине Плесо були зовсім дикі. Тут водилося багато птахів: журавлі, дикі гуси, качки. Усе це належало панам, ходити туди селянам заборонялося.
        На захід від села за лісом  «Млинське» та на горі є «Розкопана» могила, друга знаходиться на схід  у степу і називають її «Довгою» могилою. У переказах, які відносяться до початку ХХ століття розповідається, що нібито гайдамаки закопали в цих могилах скарби, які вони награбували при руйнуванні маєтків польських магнатів у 1765-1768 роках. При розкопках могил скарбів не знайдено.
    У 1802 році Варварівка входила до Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Кріпацтво було скасоване Оленою Павлівною у 1859 році.
    Коли стало зрозуміло, що дворянство не спішить виконати заклик царя Олександра ІІ, велика княгиня Олена Павлівна вирішила особисто продемонструвати, як можна вирішити селянське питання. Експеримент по звільненню селян тривав у карлівському маєтку великої княгині 12 років  (1849-1861рр.).  У лютому 1859р. цар затверджує проект Олени Павлівни і вона відпускає своїх селян на волю. Досвід, отриманий у результаті цього експерименту та практичні висновки були покладені в основу реформи 1861 року. Це дозволило селянам викуповувати частку землі, якою користувалися. На 1861 рік варварівська волость Костянтиноградського повіту мала 375 дворів, 1888 жителів, із них - 937 чоловіків та 961 жінку. У селі діяла православна церква. З 1863р. варварівська волость Костянтиноградського повіту Полтавської губернії для тимчасово зобов’язаних. 1881 рік – Варварівка входить до Білухівської волості Костянтиноградського повіту (за єдністю церковних парафій).
    У 1880-90-х роках у Варварівці заселялися вулиці Біланівки (сучасна Степова, Комсомольська та Халтуріна). У 1900 р. почала заселятися вулиця, що йде по Стовповику від кладовища на Попівку, що носить назву Кірова.
        У 1900 році  заселялася частина села, що зветься «Соколівкою». У 1881 році відкрито школу, яка містилася у одній із маленьких кімнат старої управи. Парт і стільців не було, учні сиділи за маленькими столами, а замість стільців лежали колоди.
    У школі навчалося 6– 10 учнів. Першим учителем цієї школи був Калініченко Василь Іванович. Пам’ять про нього довго зберігалася, бо він не лише навчав грамоти, а й столярству, плотництву. Першими учнями цієї школи стали Туренко Григорій Якович, Погрібний Панас Максимович, Прощенко Антон Корнійович, Зінченко Яків Григорович.
        У 1890 році земство збудувало у селі Варварівка земську трьохкласну школу та будинок для вчителів. Першими учителями цієї школи стали      Шишков Г.Д.,  Ширкова Н.С., навчалося у ній 30 - 40 дітей.
        У 1895 році побудовано церковно-приходську жіночу школу. Сприяло побудові школи Полтавське духовне відомство. Коли велика княгиня Олена Павлівна у 1859 році звільнила своїх селян від кріпацької залежності. На кожну душу населення припало по 4 десятини землі, на садибу – ¾ десятини, що було удвічі більше, ніж по Полтавській губернії у 1861 році.1900 року Варварівка мала 601 двір з 3965 жителями. У селі знаходилися земська та церковнопарафіяльна школи , відбувалося 4 ярмарки на рік, був шпиталь, працювало 50 вітряків на околицях села. Малоземелля селян, батрацьке становище примушувало їх задумуватися над своїм злиденним життям. На них впливали численні страйки робітників у містах.
    Почалися заворушення серед варварівців, найбільше сталося навесні вночі з 11 на 12 березня 1902 року. Селяни розгромили поміщицьку економію, розбили інвентар, поділили панське майно, збіжжя. Поміщики злякалися і звернулися за допомогою до царя, який терміново послав військо для розправи над селянами. Про розплату над варварівцями розповів 84-річний Хміль Каленик Власович (із матеріалів історичного народного музею с. Варварівка): « У квітні, напередодні свята Великодня, у страсну п’ятницю у село в Редчину економію прибули дві роти піхотинців. Вони зупинилися на вигоні біля церкви. Усіх жителів зігнали для остраху на розправу над повсталими».
         З 1902 року у селі працювала жіноча школа грамоти і земське однокласне училище.
         1904 року Варварівка входила до Білухівської волості. На той час у селі нараховувалося 604 двори, 649 домогосподарів, ревізьких душ – 951 чоловік, чоловіків – 968, жінок – 997. 1905 року  Міністерство народної освіти відкрило  двокласну школу, керівником і учителем якої став Котлік Г.Ф. та його дружина Котлік Г.І. Учителем цієї школи працював Орловський Г.І. Першими учнями школи були Гурин Павло Олексійович, Бегмат Максим Данилович, Кабак С.К., Зінченко П.Л., Хміль Г.І., Яковенко Н.Г., Милашенко М.Л.
        До 1908 року у селі працював один фельдшерський пункт і усе населення обслуговував один фельдшер. Цього ж року відкрилася Варварівська лікарня. Першим її лікарем став Сапунов Олексій Іванович, який працював до 1912 року.
        Уже 1910 року Варварівка мала 701 господарство, 1 – козацьке, 690 – селянських. Усього населення складало 4513 чоловік, за родом занять жителі розподілялися так: плотники – 13,  портні – 5, сапожники – 6, столяри – 10,  ковалі -5, слюсарі – 1, ткачі – 8 ( 2-чоловіки і 6-жінок), поденщиків – 34, інтелігентні заняття – 24 чоловіки, 3жінки, інші – 102 чоловіки, 75 жінок.
        З 1912 по 1919 рік у лікарні працював лікар Радевич Леонід Васильович, чиє ім’я носить Карлівська центральна районна лікарня.
        Про участь жителів села Варварівка у Великій Жовтневій соціалістичній революції інформація не збереглася, про громадянську війну спогади односельців знаходяться у сільському музеї. Згідно архівних документів, після Лютневої буржуазно – демократичної революції селяни Карлівщини сподівалися одержати землю. Та події 1917 року розгорталися не на користь простого народу. 22 травня 1917 року у Карлівці відбулися збори делегатів гарнізону, робітників і селян 35 навколишніх сіл, які проголосили себе з’їздом Рад, але влада продовжувала знаходитись у руках земства, яке продовжувало проводити політику Тимчасового уряду. Царський уряд, наляканий селянським повстанням, тримав у Карлівському повіті 260-ий полк гайдамак, яких вигнали лише 19 січня 1918 року, коли проголосили радянську владу. На початку квітня 1918 року на землі Карлівщини вступили війська німецького кайзера Вільгельма та Центральної Ради, які відновили владу поміщиків. Тут побували і денікінці, і махновці, і петлюрівці. Почався розгул реакції.  Хто і за що боровся важко було розібратися, кожен вів агітацію, пропаганду. Тому селяни Карлівщини організувалися на боротьбу з контрреволюціонерами. У серпні 1918 року у селі створюється підпільний революційний комітет із числа солдатів – фронтовиків, вихідців із батраків, селян – бідняків. До складу цього комітету входили: голова комітету – Молочний Митрофан Петрович, заступник голови комітету – Романко Кирило Васильович, члени – Родик Степан Сергійович, Михайленко Дмитро Іванович, Канівець Петро Юхимович, Банченко Григорій Іванович, Білан Семен Антонович, Беззубенко Степан Аврамович. Цей підпільний ревком мав зв’язок із підпільною партійною організацією м. Харкова, представником якої був Іванюк, завдання його полягало в організації боротьби населення проти німців, а пізніше – петлюрівців. Ревком села за допомогою Харківської парторганізації мав зв’язки з збройними складами на станції Селещина через товаришів Сову, Майбороду, Краснова, Григор’єва. Комітет доручив Банченку Г.І. та Беззубенку С.А. забезпечити повстанців зброєю і боєприпасами. Вони привезли зі складів Селещини 500 гвинтівок, 50 тисяч патронів, 100 списів, 150 шабель. Крім того підпільний ревком закликав бідняків навколишніх сіл до повстання. Зв’язковими ревкому з навколишніми населеними пунктами призначили: с. Карлівка – Кацюба, с. Попівка – Дашко, с. Мар’янівка – Філонець, с. Тишенківка – Дядій, Приліпка, с. Редути – Куркішка, с. Білухівка - Божко, Попела, с. Левенцівка – Полупан, с. Максимівна – Полторак  Явсеней. 7листопада 1918року в день річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції варварівський підпільний ревком проголосив радянську владу і закликав населення вступити у партизанський загін для боротьби з петлюрівцями. Жителі Варварівки та навколишніх сіл відгукнулися і вступили до партизанських загонів. Так було організовано два партизанські загони: 1 – піхотний(1600 чоловік, пізніше зріс до 2000 чоловік) і ІІ- кавалерійський(250 шабель). Командиром партизанського піхотного загону був Дядій, замісниками-  Беззубенко С.А. і Дашко. Командиром кавалерійського загону  призначений Банченко Г.І. комісаром обох загонів був Родик С.С., його замісником – Божко. Замісником командира  кавалерійського загону – Козелько Омелько. Третій партизанський загін діяв  у Базилевщині, командиром його призначено Сову, комісаром – Майбороду. До перших двох партизанських загонів пізніше приєдналися ще два з Краснограду, командирами яких були Козерьов і Дерновий.  Місцем збору партизанських загонів обрано Мартинівський (Халтуринський) цукрозавод. Карлівські загони об’єдналися в одну партизанську бригаду, яка спочатку вирушила на Полтаву, потім – на Кременчук. Командиром бригади призначили Родика Степана Сергійовича, начальником санітарної служби Дейнегу Данила Яковича, командиром  автобатальйону Білана Семена Антоновича. Бої велися проти петлюрівців, білогвардійців, різних банд. Свій похід закінчили на Одещині(про це збереглися записи у музеї с. Березівка).   
        1932 - 1933рр. -  роки страшного голодомору. Не оминув цей жах і Варварівки. Чимало жителів померло від голоду. Для підтримки дітей – сиріт створюються три патранати у:  «Сталінському шляху», «Орачі» та колгоспі ім.Тельмана. Для працюючих у колгоспах варили затірку. Жінки, у яких були вдома діти, з’їдали юшку, а гущу зав’язували у вузлик та несли дітям.
       До річниці голодомору 1932-1933 років в Україні пошуковці Варварівської 30Ш І-ІІІ ступенів дізналися, що у Карлівському районі діє 14 пошукових загонів. На даний час встановлено 417 осіб, які стали жертвами голодомору та 2789 постраждалих. 3 37 населених пунктів району постраждали від голодомору 17, в тому числі і село Варварівка.
    Учні нашої школи шукають очевидців цієї трагедії, записують їх спогади, фотографують, оформляють матеріали та передають їх до історичного музею села.
    3а свідченнями старожилів на Карлівщині виявлено 9 масових поховань жертв голодомору: на старих кладовищах у Попівці, Мар'янівці та Карлівці , за селом у Львівському на сільських кладовищах у Лип'янці, Короленківці, Варварівці та Максимівці.
       Для вшанування пам'яті жертв голодомору 1932 ¬1933 років у Білухівці, Климівці та Карлівці споруджені пам'ятні знаки, а у Верхній Ланні та Варварівці на місцевих кладовищах поклонні хрести, причому у нашому селі їх встановлено два.
       У 1937 році до складу Варварівської сільської ради входили село Варварівка (4977 чол.), висілки Володимирівка, Тарасівка, хутори Лопатинів, Калюжні, Молочні, Млинська дача. У селі Вар варівка існувало кілька шкіл, із них : 3 – початкові (у Сталінському, Орачі, Слободі), 2 семирічки ( у Центрі на вигоні – директор Кущ, завуч Хиляй, зараз тут знаходиться школа – інтернат, та по сучасній вулиці Степовій). У приміщенні червоної школи, збудованій земством із червоної цегли, розташована середня школа 8 – 10 класи. Першим директором середньої школи був Солдатенко, пізніше Рудь Кость Григорович. Відвідувало школу у 1941 році 987 дітей. 1940 року учасником Всесоюзної виставки народного господарства став Шпак Андрій Іванович.
       Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна у Варварівці було 5 колгоспів. Молодь нікуди із села не від’їжджала, бо не давали на руки паспортів, без яких у місті не можна було влаштуватися на роботу. Заробітну плату у колгоспах видавали натуроплатою, облікувалася робота трудоднями. Часто ту продукцію, що колгоспники отримували у кінці року, змушені були нести на базар до Карлівки, щоб продати та виплатити податки. Жили в основному з того, що вирощували на городі та тримали в господарстві. Селами їздили ганчурники, у яких можна було виміняти голки, нитки, гребінці. Селяни вирощували коноплі, з яких виготовляли полотно, із нього виготовляли одяг для чоловіків, жінок і дітей. У селі збудували дитячі ясла на 90 дітей, щоб жінки спокійно могли працювати, не хвилюватися про залишених удома малолітніх дітей. Завідуючою дитячими яслами була Родик Ольга Корніївна, а вихователькою Шаптала Олена. Дітей звозили з усього села возами, запряженими кіньми. Активістами колгоспного та комсомольського будівництва на той час були Дейнега Д.Я., Родик С.С., учителі І і ІІ трудових шкіл Сапун І.С., Гвоздьова О.О., Мотієнко О.І., Хміль Г.І., Холмовський І.І., перші комсомольці Кравець І.С., Зінченко К., Вівчаренко М.І., Кравець М.С., Дейнега М.А.
       На різних фронтах Великої Вітчизняної війни брало участь більше 700 варварівців, із них - 363  чоловіки загинуло, а з тих, хто повернувся – 96 чоловік інвалідами.
      У 1946 році відчувався брак у робочих кадрах - спеціалістах. Тому на колгоспних зборах вирішували, кого з молодих людей направити на навчання до фабрично-заводських та ремісничих училищ. За матеріалами архіву направлено на навчання з Варварівки 147 чоловік. Сільська церква обслуговувала населення не тільки Варварівки, а й прилеглих районів сусідніх областей.
        1950 року 5 колгоспів нашого села, згідно постанов уряду, об'єдналися у два великиі колгоспи: імені Тельмана та імені Кірова. Уже у 1952 році ці підприємства стали мільйонерами. Так, у колгоспі імені Тельмана у 1952 році зібрано урожай зернових на площі 1008 га по 17,3 ц з гектара, урожай цукрових буряків на площі 300 га по 263 ц з гектара. У цьому ж році Тарасівка, Володимирівка відійшли до Максимівської сільської ради. На 1954 рік у селі існувало два колгоспи. Варварівська сільська рада користувалася 8 000 га землі, об’єднувала 1370 господарств з населенням 5 000 чоловік. У середній школі навчалися 1021 учень, працювали 59 учителів, 13 учителів працювало у дитячому будинку. Лікарня мала можливість лікувати хворих, бо у ній працювало 3 лікарі, 30 чоловік медичного обслуговуючого персоналу і забезпечена була 30 ліжками. У селі діяла пошта, ощадкаса, аптека, 3 швейних і 3 сапожних майстерні, 2 клуби, 3 хати – читальні, 2 бібліотеки. У бібліотеках села нараховувалося 11тис. книг, кількість читачів становила більше 1760 чоловік, видано більше 22 тисяч книг. Колгоспники передплачують 756 примірників газет і 402 журнали. У селі працює 102 агітатори, шість редколегій стінних газет, працюють 3 музикальні гуртки, 2 хорового співу, 2 драмгуртки.  У індивідуальному користуванні жителів знаходиться більше 150 бібліотечок з загальною кількістю більше 1850 томів.
        На території колгоспу імені Тельмана працював радіовузол на 55 точок, у особистому користуванні селян було 80 радіоприймачів, 16 мотоциклів, 741 велосипед, у колгоспі - 8 вантажних автомобілів, 2 легкових, одним із яких користувався головний лікар Худомінський Володимир Якович («Побєда»).    За високі урожаї зернових і технічних культур колгоспники одержували урядові нагороди: звання Героя Соціалістичної праці присвоєно Микитенко Ользі Денисівні та Михайленко Вірі Йосипівні. У 50-ті роки буряководи села Вар варівка одержали по 500 ц з гектара. Обробляли жінки вручну, сапо і руками формували багаторосткові сходи буряків, копали копачами, виривали руками кожен корінь, чистили ножами, вантажили ряднинами на вози і везли на завод. Коли закінчувалася робота по збиранню урожаю буряків, святкували, так зване у народі, «полоскання ряднин». Праця була і важка і велика. Адже ще у 50-их роках зернові косили вручну, косами, за косарями ішли жінки, які в’язали збіжжя у снопи, складали у копи, потім волами, кіньми мажарами звозили до комори, де потім молотаркою обмолочували. Снопи розв’язували і подавали до молотарки вручну, про це свідчать світлини та спогади свідків, що зберігаються у сільському музеї. Кінець 50-их років запам’ятався варварівцям тим, що у лікарню, школу, дитбудинок, клуби, вулиці Жданова та Комунарів було підведено електричне світло. Одержували електроенергію від двигуна і користування світлом обмежувалося до 24 години. Решта жителів , як і в давнину освітлювали оселю каганцями, лампами. У ці роки збудовано 480 будинків для жителів села, 340 сараїв, для громадського тваринництва колгоспів – 18 великих стаєнь на 5000 голів  ВРХ, 10 менших – для птахоферми, свинарника і  вівцеферми. Колгоспники села облаштували 3 ставки, загальною площею водяного дзеркала в 5 га. Посаджено 60 га колгоспних фруктових садів. Проведено роботи по благоустрою Варварівки: насаджено 2 парки, 70 га лісосмуг.
        У цей час ведеться будівництво нового приміщення контори колгоспу, новий комплекс для ВРХ на 1200 корів, птахокомплекс на 200 тисяч курок-несучок.  1972 року збудовано сільський Будинок культури на 400 місць, закупили інструменти для духового оркестру, костюми для хору. У 1974 році закінчили будівництво приміщення середньої школи на 450 місць, дитячий садок «Ягідка» на 90 дітей.
        1975 року закінчили будівництво 8-квартирного будинку для учителів, у 1980 році здали в експлуатацію 16 – квартирний житловий будинок. Селяни стали жити добре, у них у приватній власності з’явилися легкові автомобілі: кіномеханіка Родика А.Г., лікаря Родик Т.П., директора школи-інтернату Чернушенка О.Й., учителя Бегмата Л.І. Пізніше автомобілі придбали і колгоспники. Особливого розвитку досягла культура у селі. 1977 року сільський Будинок культури закупив перший у районі електробаян, працював духовий оркестр, хор, чоловічий та жіночий ансамблі, танцювальний гурток, створився ВІА. У селі урочисто проводилися обряди одруження, народини, проводи в армію, зустріч з армії, свята повноліття, вручення паспортів, з 1979 року – урочиста частина випускних вечорів. У Варварівці проводилися конкурси на кращу садибу, вулицю. Вечорами у Будинку культури відбувалися святкові урочистості до знаменних дат, змагання «Нумо, дівчата!», «Нумо, хлопці!», а у будні проводилися заняття гуртків художньої самодіяльності та драматичного. До Будинку культури часто приїжджали колективи артистів із району, області, філармонії, цирку. У селі асфальтували дороги: вул. Кірова, Карлівську, Леніна, Садову та інші. Початок 90-их років ознаменувався тим, що у Варварівці розпочали газифікацію, а закінчили газифікувати село у 2005 році.
    У зв’язку з політичними реформами, перебудовами за роки з 1992 - 1999 остаточно був ліквідований колгосп «Дружба», у селі зруйновано багато будівель, зокрема: бані, спортивного комплексу, птахокомплекс, цегельний завод, тваринницькі ферми. Розграбовані колгоспні будови, тракторні бригади, гаражі. Керівники мінялися кожні 2 -3 роки. Ніхто ні за що не відповідав. Поля не оброблялися, заросли бур’янами, не було пального, заробітну плату з 1996 року не виплачували, техніку здавали на металобрухт. У цей період керівниками сільськогосподарського підприємства побували Буцьківський В.В., Хорольський М.О., Кизь В.М., Гандалоєв В.С. Із 1200 корів на 01. 01. 2000р. залишилося 40, з них 20 – хворих на лейкоз.
        З грудня 1999 року Президент України видав Указ про ліквідацію колгоспів, які тепер стали називатися КСП. У Варварівці утворилося два сільськогосподарських підприємства: ПСП «Орач», керівник Бегмат О.Л. та ПСП «Дружба», керівник Гандалоєв В.С. У 90-і роки у селі організувалися фермерські господарства: Піскуна з Халтуриного – 3,7 га, Козелька В.Я., Бобрицького В.І., Ляпоти Л.М., Чайковського О.Д., Білана П.Л., Зінченка С. П., Лугового П.П. на 2004 рік їх залишилося тільки 5: Білана П.Л., Зінченка С.П., Бобрицького В.І., Лугового П.П., Піскуна та ПСП «Орач»,генеральний директор Бегмат О.Л. Землі у 2004 році арендували так: Бобрицький – 23,7 га, Зінченко – 35,54 га, Білан – 25,29 га, Луговий – 291,97 га, Гандалоєв – 174,58 га, Кизь – 66,5 га, Бегмат – 2868 га. 
        До жовтня 2010 року у селі відсутній дитячий дошкільний заклад, тому завдяки наполегливості генерального директора ПСП «Орач» Бегмата О.Л.,   дитячий садочок на 25 дітей було переобладнано і забезпечено необхідним майном  та меблями (у приміщенні Варварвівської ЗОШ І-ІІІ ступенів).
    Сьогодні Варварівка має дитячий садочок «Ромашка», дільничну лікарню, 2 аптеки, будинок культури, сільську бібліотеку, школу-інтернат, 7 магазинів, 5 торгівельних кіосків, 2 кафе, пошту,середню школу, яка носить ім’я Героя Радянського Союзу С.Л. Родинки, У центрі Варварівки знаходиться братська могила, де поховано 15 захисників батьківщини, над нею стоїть пам’ятник.
        Найбільшою цінністю села є Варварівський  історичний музей, який відкрито у селі у жовтні 1961 року, удостоєний  у 1978 році звання народного, і у якому скрупульозно зберігається 2600 експонатів про минуле й сучасне рідного краю. Музей знаходиться у приміщенні сільського будинку культури, займає весь другий поверх, територія його досить велика, що дає змогу поповнювати експозиції новими експонатами. Справжньою берегинею, хранителькою народного музею упродовж десятиліть стала учителька історії, ветеран педагогічної праці, людина з палким і добрим серцем Бегмат Віра Олексіївна.
    Знамениті не тільки в Україні, а і за її межами уродженці с. Варварівка: Максименко І.П. (1924 – 1998рр.) - Повний Кавалер Орденів Слави, Боровик Ф.І.(1937р.н.)- Заслужений архітектор України, Заслужений будівельник Узбекистану, Гамай М.Ф.(1938р.н.) – Заслужений механізатор України, Залімський М.А. (1930р.н.) – Заслужений працівник сільського господарства, Худомінський П.В.(1930р.н.) – доктор педагогічних наук,Родик А.Ф. – Заслужений лікар України, Прощенко З.І.(1947р.н.) – Заслужений учитель України та багато інших.
        До речі, багато історичних фактів описано у «Історії села Варварівки», яку написав у 1954 році Зінченко Іван Якович (1918 р.н.). Матеріалом для створення  історії села стали спогади та розповіді рідних, знайомих, друзів, а то і просто односельців, які збирав, систематизував Іван Якович – брат Зінченко Марії Яківни, першої завідувачки сільським музеєм. Історія села існувала в усних переказах сім’ї Зінченко: Гнат (1742 р.н.) – народився через 7 років після заснування села, дізнався про історичні факти від своїх рідних, розповів своєму синові Лук’яну (1790р.н., помер після катування 1852р.), той -  своєму синові Григорію (1942р.н.), Григорій – синові Якову (1872р.н.), а Яків – синові Івану Яковичу, який виклав її на папері.
        2010 року варварівці обрали сільським головою Родика О.А.(директора Варварівської ЗОШ І - ІІІ ступенів), перед яким стоїть дуже багато проблем: налагодити роботу депутатів сільської ради з населенням, наведенням порядку по благоустрою села, виховання молоді, організація їхнього змістовного відпочинку, освітлення вулиць населеного пункту, турбота про інвалідів, учасників війни, людей похилого віку, застосування передових технологій у сільському господарстві, розвиток фермерства та підприємництва у селі. Завдяки добросовісному ставленню до праці трударів ПСП «Орач» урожай соняшника та кукурудзи цього року найвищий по Карлівському району. А це дає можливість надавати відчутну допомогу пайщикам, виділяти кошти на вшанування людей праці, до державних та професійних свят (Дня Перемоги, Дня ветерана, Дня інвалідів, Нового року і ін.). З надією на краще життя дивиться у майбутнє село Варварівка. 
        Неоціненну допомогу у створенні даної роботи учениці 7 класу надали: науковий співробітник Карлівського історико-краєзнавчого музею Пилипець В.А., директор Варварівського історичного музею Бегмат В.О., педагоги та учні Варварівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. З такою любов’ю і трепетом варварівці зберігали історичні пам’ятки для наступних поколінь.


     

     

    Вхід на сайт
    ПОГОДА
    Пошук
    Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Copyright MyCorp © 2024